23 лютого день окупантів
День капітуляції перед Німеччиною: чому Україна не відзначає 23 лютого
23 лютого в Україні довгий час святкували День захисника Вітчизни, але з 2014 року держава відмовилася від цього свята.
Так, в української армії з’явився своє свято – День захисника України, який відзначають 14 жовтня. Однак 23 лютого досі залишається в деяких пострадянських країнах головним святом чоловіків. Яка історія цього дня і чому Україна відмовилася відзначати День захисника Вітчизни 23 лютого, – читайте далі в матеріалі OBOZREVATEL.
Історія свята 23 лютого бере свій початок з 1918 року. Так, у січні 1918-го Рада народних комісарів Радянської Росії видала Декрет про створення Робітничо-селянської Червоної армії.
А в січні вже 1919 року голова Вищої військової інспекції РСЧА Микола Подвойський відправив до ВЦВК пропозицію відсвяткувати річницю РСЧА 28 січня. Але його пропозиція прибула із запізненням і прийнята не була.
Усе ж 24 числа президія Моссовєта розглянула питання «Про влаштування свята в ознаменування річниці створення Червоної армії» і поєднала святкування з Днем червоного подарунка – 17 лютого. Але оскільки 17 лютого випало на понеділок, то й річницю РСЧА відклали на найближчу неділю 23 лютого.
Пізніше Йосип Сталін по-іншому пояснив, чому День Червоної армії відзначався 23 лютого: нібито цього дня 1918 року загони більшовиків розбили німецьку армію під Псковом. Але насправді ж у ці дні Червона армія капітулювала перед Німеччиною: на засіданні ЦК РСДРП (б) прийняли ультиматум німецького командування.
Так, 1922 року 23 лютого було офіційно оголошено Днем Червоної армії і флоту. Згодом, з 1949 року в СРСР цього дня щорічно відзначався День Радянської армії і Військово-морського флоту.
Після розвалу СРСР 23 лютого продовжили святкувати, перейменувавши свято на День захисника Вітчизни.
Так, сьогодні День захисника Вітчизни 23 лютого як державне свято відзначають Росія та Киргизстан.
У Білорусі 23 лютого відзначається як «День захисників Вітчизни та Збройних сил у Білорусі», а в Таджикистані – «День захисника і День утворення Збройних сил Таджикистану», але цей день там є робочим.
У Вірменії, Естонії і Латвії проходять деякі святкові заходи, але 23 лютого там давно не є державним святом.
23 лютого в Україні
У 1999 році президент України Леонід Кучма видав указ про святкування Дня захисника Вітчизни 23 лютого. Цей день ще довго вважався одним з головних свят українських чоловіків.
Але при цьому було три різних думки: що вітати слід лише професійних військових (і жінок, і чоловіків); що вітати потрібно всіх, хто має хоч якесь відношення до армії; і що це «чоловіче» свято, яке відзначають хлопчики і навіть непричетні до армії чоловіки.
Відомо, що ще 2008 року третій президент України Віктор Ющенко пропонував святкувати День захисника Вітчизни не 23 лютого, а 29 січня – у день битви під Крутами. Але ця ініціатива не мала підтримки.
А 2014 року, з початком агресії Росії, на святкуванні Дня Незалежності п’ятий президент України Петро Порошенко заявив, що Україна тепер буде відзначати день захисників за своїм календарем.
І вже 2015 року День захисника перенесли з 23 лютого на 14 жовтня – свято Покрова Пресвятої Богородиці, яка вважається покровителькою запорізького козацтва.
Крім того, як відомо, 14 жовтня є датою створення Української повстанської армії.
Зараз День захисника України є державним святом і офіційним вихідним. Поступово він перестає бути виключно «чоловічим» днем, адже сьогодні в захисті й обороні держави активно беруть участь не лише чоловіки, а й жінки.
Раніше OBOZREVATEL писав, що 23 лютого, коли окупанти святкують так званий День захисника вітчизни, є трагічним днем у новітній історії кримськотатарського, інгушського та чеченського народів.
23 лютого день окупантів
Всі знають, що 23 лютого в Україні це встановлений російськими окупантами «День защитника Отечества», тобто захисника російського імперіалізму. Але частина прихильників російського імперіалізму сьогодні намагається довести, що нібито ця дата була «спотворена» в пізніший час, при Сталіні, після нього, або навіть після розвалу СРСР, а з самого початку нібито не мала нічого спільного з російським імперським шовінізмом як і російський більшовизм взагалі.
Тому ми розглянемо події, які відбувались напередодні створення червоної армії, а саме встановлення т.зв. «радянської» влади в Україні. Насправді російський імперський шовінізм був важливою складовою політики російського більшовизму від самого початку. Недарма лідер більшовиків в Україні, майбутній голова її більшовицького уряду Г. Пятаков у 1917 році відверто заявляв, що «й думки не може бути про якусь там Україну, тому що все це – вигадки націоналістів» (Літопис революції. – 1929. – №4. – С.141).
Російсько-більшовицькі шовіністи створили міф, у який досі вірять багато людей: нібито влада більшовиків в Україні на початку 1918 року встановилася внаслідок внутрішньо-української громадянської війни, а війська з Росії прийшли лише на допомогу тій великій частині українського народу, що виступала проти УНР. Подивимось, як розгортались події насправді.
На обласному з’їзді більшовиків, який в ті ж дні проходив у Києві, голова київського комітету партії В.Затонський характеризував ультиматум як такий, що створює «иностранное вмешательство в местные дела» та «национальную борьбу» і відзначав, що «среди украинцев раскола нет и он не предвидится, потому приходится вести войну с украинским народом, а большевиков лишь небольшая кучка». Затонського підтримали Александров: «нам приходится воевать почти против всего украинского народа, а не против Рады» і Бобко: «у нас нет реальной силы для борьбы с Радой» (Летопись революции. – 1926. – №5. – С.83-85). Пізніше більшовик С.Шрейбер напише, що ультиматум давав УНР підстави «выступать против большевиков (в том числе и украинских), как против иноземцев и империалистов» (Летопись революции. – 1926. – №5. – С.61). Таким чином самі більшовики визнавали, що українські трудящі не підтримували їх, тому Росія розпочала загарбницьку, імперіалістичну війну проти України.
Після того, як російські війська вирушили у грудні 1917 року на Україну, то їхні агенти в Харкові провели свій, «альтернативний» київському, маріонетковий «з’їзд рад», в роботі якого взяли участь 206 делегатів (тобто в 12 разів менше, ніж на легітимному, київському з’їзді), що належали лише до 95 рад з 300, які діяли в Україні, і не виражали волі жодної з них, навіть харківської. Представників селянства, що становило понад 2/3 населення України, на з’їзді практично не було. З’їзд проголосив створення сателітної «Української Народної Республіки Рад» і обрав її уряд. В.Затонський, який був міністром освіти в цьому уряді, пізніше згадував: «Називали себе урядом, та самі до того ставилися трохи гумористично. Та й насправді: який же з нас був уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська Рада нас не визнавала. Апарату жодного, треба все утворити з нічого». За свідченням більшовика С. Мазлаха, «ЦИК Украины заседал в Харькове, но его влияния нигде не чувствовалось» (Летопись революции. – 1922. – № 1. – С.137). Українці в складі цього «українського» уряду складали меншість. Не менш промовистими були і рішення харківського з’їзду: виключення Донецько-Криворізького басейну зі складу України і включення його до складу Росії, розповсюдження на Україну всіх рішень московського уряду, а також те, що «Україна повинна становити федеративну частину Російської республіки». Аж до 1919 року більшовики принципово не визнавали можливість навіть формального існування «радянської України» поза складом Росії.
Як працював новостворений уряд? Міністр цього уряду Г.Лапчинський згадує, як міністр військових справ В.Шахрай скаржився йому: «Що це за уряд український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користуються жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи й не чуло раніше їхніх прізвищ? Що я за «військовий міністр», коли всі українізовані частини мені доводиться роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться, як на вороже, контрреволюційне?» (Летопись революции. – 1928. – № 1. – С.171-172). Далі Г.Лапчинський пише: «У Харкові в нашому розпорядженні збройної сили фактично не було. Військові частини, українізовані там, як я вказав, нам довелося роззброїти. (…) Але в Харкові стояв штаб тов. Антонова-Овсіенка, посланого з Петербурга для боротьби з Каледіним». Ці війська і пішли встановлювати «радянську владу» в Україні.
В середині січня 1918 року в Києві почалося обросле міфами повстання проти Центральної Ради на заводі «Арсенал». Робітники заводу справедливо розпочали страйк і замислили бунт через наказ ЦР вивезти з заводу вугілля, бо виконання наказу загрожувало подальшій роботі заводу. Більшовики, які мали вплив на заводі, намагались до останнього стримати повстання, бо чекали приходу російських військ. Тільки коли бунт став вже неминучим, більшовики поспішили очолити його. Крім більшовиків, користуючись нагодою, в повстанні взяли участь і російські шовіністи ультраправих відтінків. Їх з більшовицьким керівництвом об’єднувала ненависть до України. Як відзначає професор О.Абакумов: «В січневому (1918 р.) повстанні також взяли участь залишки арсенальських організацій чорносотенних партій «Союза русcкого народа» і «Союза Михаила Архангела». Це був ледь не єдиний випадок, коли «біла» і «червона» сторони другої російської смути опинились в 1917-1919 рр. по один бік барикад».
Чорносотенці знайшли собі направду гідну компанію, адже відвертий російський шовінізм більшовицьких лідерів повстання підтверджують навіть їх власні джерела. Так, у спогадах М.Копача, які тиражувались в СРСР в збірках «антипетлюрівської» і «антибандерівської» літератури, автор розповідає, що будучи членом куреню січових стрільців, який обороняв УНР під час січневого повстання, він вирішив перейти на бік повсталих. І як тільки він прийшов до штабу повсталих, то отримав дуже «теплу» зустріч від одного з керівників Київського комітету більшовиків, який очолював січневе повстання. Коли на підозри у шпигунстві Копач намагався пояснити більшовикові, що він представник стрілецького комітету (виборної політичної організації в армії часів революції), такого самого як солдатські комітети в російській армії, й на підтвердження цього простягнув йому своє посвідчення, то у відповідь почув: «Что ты мне суешь?! Оно же написано на собачьем языке!». Більшовицький командир кинув посвідчення йому в обличчя. «Та й так, що носа розквасив» – жаліється Копач, якого більшовики після побиття взяли під арешт. Далі у спогадах за малоросійською традицією Копач пише, що не треба сердитись на більшовиків, навіть якщо в їхньому керівництві «трапляються» російські шовіністи, які тебе б’ють і арештовують за українську мову, називаючи її «собачою». Очевидно, що друком таких відвертих націонал-мазохістських мемуарів в СРСР намагались прищепити українським читачам особливе почуття покори перед російським «старшим братом». Але для нас це слугує яскравим доказом російського шовінізму більшовиків, який проявлявся від самого початку, а не виник при Сталіні, як багато хто думає.
Один із більшовицьких міфів про «Арсенал» стверджує, що полонені бунтівники були розстріляні українськими військами. І цю версію останнім часом активно підтримують українські буржуазні націоналісти, виставляючи предметом якоїсь «гордості». Але ця історія не відповідає дійсності. Київський історик Ярослав Тинченко описує подію наступним чином: «На площу перед юрбою червоногвардійців було виставлено кілька кулеметів. Тоді Петлюра закричав: «Це теж робітники… Серед них, можливо, є багато несвідомих українців… А ви хочете їх розстріляти? Я цього допустити не можу, першу кулю – в мене!». Полонених арсенальців замкнули за ґрати (згодом їх звільнять більшовики)».
В газеті «Червоний прапор», органі пробільшовицької Української соціал-демократичної робітничої партії (незалежних), що виходила в Києві, в номері від 14 лютого 1919 року (в столицю України 5 лютого вступили більшовики) давалася наступна оцінка подіям початку 1918 року: «ми не визнаємо того, щоб соціалістичну революцію для України робили в Москві. (…) А ми іменно на практиці знаємо, що є завоювання України совітською Росією. Ми пережили цілу вакханалію нищення всіх ознак української нації, топтання портретів Шевченка, розстрілів за українське посвідчення і за українську мову. Ми добре пам’ятаємо плакати з написом «смерть украинцам», ми маємо факти, як місцеві совдепи закликали до себе учителів українознавства в середніх школах і обвинувачували їх у тому, що вони викладають «контрреволюционную дисциплину». Ми не забули тієї російської шовіністичної свистопляски, яку торік пережила українська нація».
З 1919 року російські більшовики вирішили трохи призупинити свою шовіністичну свистопляску, зробивши висновок, що інакше будуть вигнані з України, подібно до того, як був вигнаний перед ними Денікін. На початку року вони формально визнали «радянську» Україну незалежною від Росії республікою, зняли шовініста Г.Пятакова з посади голови уряду України і взагалі до кінця року змінили політику в усіх інших галузях, що стосувалися національного питання. Ці зміни знаменувалися, зокрема, двома виступами Леніна, в яких він в черговий раз засуджував крайні прояви російського шовінізму та українофобії, що відходили переважно, за його визнанням, від членів партії російської та єврейської національності, застерігав партію від того, щоб ігнорувати національне питання в Україні, вимагав поважати національні почуття українського народу, його культуру і мову, залучати національно орієнтованих українських соціалістів до партії і загалом «йти на поступки» свідомому українству. Ця політика дала плоди, привернула на бік більшовизму великі маси українських націоналістів і патріотів, чим дозволила більшовикам міцно закріпитись в Україні і перемогти всіх своїх ворогів.
Поступово всі загітовані більшовиками свідомі українці, що розвивали в нових умовах українську культуру, почали відігравати в країні настільки велику і небезпечну політичну роль, подекуди вимагаючи справжньої незалежності України, що російські імперіалісти в центрі занепокоїлись з цього приводу. Адже всі поступки Москви в національному питанні були задумані як тимчасові, декоративні і вимушені. Як писав Сталін до Леніна в листі від 22 вересня 1922 року: «За четыре года гражданской войны, когда мы ввиду интервенции вынуждены были демонстрировать либерализм Москвы в национальном вопросе, мы успели воспитать среди коммунистов, помимо своей воли, настоящих и последовательных социал-независимцев, требующих настоящей независимости во всех смыслах. (…) Национальная стихия работает на окраинах не в пользу единства советских республик».
КП(б)У, формально заснована у квітні 1918 року як самостійна партія, вже через 3 місяці, на своєму I з’їзді, увійшла до РКП(б) з підпорядкуванням спільним партз’їздам і ЦК. Серед членів КП(б)У на початку 1920-х років українців було менше чверті, тим часом як у складі населення УСРР українці становили близько 80%. Серед працівників партійного, радянського й господарського апаратів мало хто володів українською мовою і знав місцеві традиції. Саме в середовищі КП(б)У проявлялося відверте, цинічне ігнорування української культури, презирливе ставлення до неї.
По мірі ствердження влади Сталіна та його кліки «либерализм Москвы в национальном вопросе» поступово зовсім ліквідувався і розпочався період махрової шовіністичної реакції. Спочатку російські імперіалісти піддали український народ геноциду за національно-територіальною ознакою в 1930-х роках, коли влаштували штучний голод і заборонили виїзд з голодуючих України і Кубані, населених переважно українцями, яких загинуло тоді декілька мільйонів. Потім вони розпочали терор проти всіх національно свідомих українців в лавах партії і поза нею, тисячами відправляючи людей на розстріли і в концтабори. В Україні була запроваджена політика русифікації та колонізації, що полягала у знищенні, виселенні та асиміляції українського населення і заміні його російськими колоністами, нав’язуванні російської мови, культури та ідеології в освіті і всіх галузях суспільного життя. Результати безроздільного панування російського колоніалізму в Україні виявились жахливими як в галузі демографії, так і культури. Згідно переписів населення, впродовж століття кількість українців на теренах колишньої Російської імперії і колишнього СРСР зросла на 38%, росіян же – на 170%, що складає різницю в 4,5 рази і свідчить про безпрецедентне фізичне винищення українського народу російськими шовіністами. Також переписи населення свідчать, що українці сто років тому складали більшість населення на Кубані, більше третини на Ставропольщині і Вороніжчині, третину на Дону і чверть на Курщині. Тепер, через кілька десятиліть фізичного і культурного геноциду, українців практично не залишилось на цих землях і майже все населення на них складають росіяни. Катастрофічно зменшилась кількість українців і особливо україномовних у східних областях сучасної України – наприклад на Донбасі кількість україномовних скоротилась з 70% до 30%, а на Харківщині з 80% до 50%. Ці зміни відбулись за рахунок величезного збільшення кількості росіян і російськомовних, яких завозили і виховували органи окупаційної влади.
На фото: прапор одного з полків червоної армії із зображенням російського імперського орла.